сторінки бойової слави

Тема проекту:  Сторінки бойової слави

Урок позакласного читання

Матеріал для читання: «Веселий струмочок» хрестоматія для позакласного читання..

Добірка I.

Ліна Костенко «Мій перший вірш написаний в окопі», І.Білий «Поєдинок з танками»,

В.Карасьова «Лейтенант Тонечка»,

Л.Компанієць «Дарунок дівчинки Марі»

Суть і актуальність проекту

У кожного народу є свої святині, які він береже та перед якими схиляє голову. До них іде на сповідь, за ними звіряє свій крок, думаючи про майбутнє.

1941-1945 роки увійшли в історію нашої країни як період Великої Вітчизняної війни. Війна накрила своїм «чорним крилом» нашу землю. Смерть, горе і скорботу принесла вона в кожну сім’ю. Не оминула вона і наше село. Про ті далекі, сповнені болю і горя дні згадуємо ми повсякчас.

19 серпня 1941 року окупанти ввійшли в наше село. Мирна праця людей була перервана. Довгим і болісним був шлях до визволення.

Сьогоднішні учні – це майбутнє України. Саме в школі відбувається формування особистості учня як громадянина-патріота. Без минулого, без знань історії це неможливо.

Нехтування традиціями свого народу, незнання історії призвело до втрати молоддю національної свідомості, патріотизму.

Це святий обов’язок і справа честі кожного громадянина пам’ятати тих, хто поклав своє життя на алтар свободи.

Мета і основні завдання проекту

1.                       Виховання високого ідеалу служіння народові, готовності до трудового та героїчного подвигу.

2.                       Створення оптимальних умов для різнобічного розвитку особистості.

3.                       Виховання розуміння минулого як ідеалу духовної готовності боротися за славу і честь Батьківщини.

4.                       Формування особистості учня як громадянина-патріота.

5.                       Залучення учнів та їх батьків до пошукової роботи щодо збирання матеріалів по періоду окупації нашого села.

6.                       Розвиток творчих здібностей учнів.

Керівник проекту: – Т,П. Ярмош 

Учасники проекту:учні 3-А класу; батьки. 

Тип проекту:

інформаційно-дослідницький, пошуково-творчий.

Шляхи реалізації:

Через систему виховання формувати в учнів почуття любові до своєї Батьківщини та народу.

Розподіл доручень (об’єднання учнів в групи):

1 група – історики

- Зібрати історичний матеріал про село під час окупації.

2 група – журналісти

- Опитати очевидців про життя в період фашистського нового порядку.

3 група – фотокореспонденти

- Зробити фотографії краєвидів сучасного села та очевидців.

4 група – літератори

- Підібрати твори про воєнні роки.

5 група – координатори (класний керівник).

Етапи реалізації проекту:

-         Розподіл доручень між  учасниками проекту.

-         Опрацювання літератури та історичних документів з даної теми.

-         Пошуково-дослідницька робота в музеї.

-         Опитування очевидців.

-         Організація екскурсії до обеліску слави.

-         Організація зібрання віршів періоду окупації.

Очікувані результати:

-         Викликати зацікавленість учнів історичним минулим нашого села, зокрема в роки війни.

-         Поповнення знань про сторінки історії, пов’язані з Великою Вітчизняною війною.

-         Виховувати активну самостійну особистість, гідного патріота України.

-         Поглиблювати навички роботи з додатковою літературою

-         Створення творчої атмосфери, розвиток умінь і навичок співпраці у групі, уміння спілкуватися.

-         Набуття учнями навичок дослідницької роботи.

-         Оформлення проекту

                                                                                    

Історична довідка

Про ті далекі, сповнені болю і горя дні, розповіла завідуюча Вищетарасівським краєзнавчим музеєм Сімбірьова Варвара Григорівна.      

22 червня 1941 року вулицями села проїхали верхові колгоспів і повідомили людям страшну звістку про війну. Лиха звістка охопила особливою тривогою всіх. Спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття, пов’язані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалась мобілізація військовозобов’язаних від 18 до 50 років. В господарствах наших колгоспів (їх на той час було 7) залишались жінки, діти і старики. А в степах в цей період саме дозріли хліба.

Чим косити? Кому косити? Чим молотити? В МТС техніки не було – евакуювали в східні області СРСР, в колгоспах готували евакуацію тваринницьких ферм. Отже, не гаючи часу, приступили до збирання врожаю ті, хто залишився. Косили частково косарками, а в основному – косами, адже тяглової сили було обмаль. Обмолочували скошене ціпами. Та збирання врожаю тривало недовго.

19 серпня 1941 року в село увійшли окупанти і мирна праця селян була перервана. Окупанти почали вводити «новий порядок» - відбирали продукти в селян, зерно, примушували вирізати свиней і птицю, забирали корів, вирубували садки біля селянських хат.

При сільській управі було вибрано старосту села, який зобов’язаний був забезпечити виконання всіх вимог коменданта. Нагляд за населенням виконувала поліція.

Господарем села був німець – Кайзер. Селяни повинні були працювати в полі, зібране зерно забирали німці (крім жита). Під окупацією село було до зими 1943 року. За цей час фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини молодь і чоловіків, які за станом здоров’я не були мобілізовані. Після перелому на фронті (на початку 1943 року) окупанти почали готуватися до оборони. Все населення почали виселяти в напрямі Марганець – Нікополь. Частина селян втекла в степ. Там люди рили землянки, а вночі навідувалися в свої обійстя, де в схованках були продукти та одяг. Та не завжди такі вилазки закінчувалися благополучно. Гітлерівська варта розстрілювала таких сміливців.

Частину хат підірвали, в інших повиривали вікна і двері, познаходили, розрили і пограбували людські схованки, а після цього село замінували. Крім того, готуючись до оборони, німці збудували в степу бункери, які облаштували речами, що забрали у селі.

Під час окупації в селі існувала підпільна організація. Радянське командування направило військових в тил ворога для створення підпільної групи, котра б вела боротьбу з окупантами. До складу нашої групи входило 24 чоловіка. Очолив підпільну організацію росіянин, лейтенант Свірков Петро Тимофійович. До складу групи входили: червоноармійці абхазець Топчьян Олександр Арутюнович, росіянин Пшонкін Іван, грузин Цегогідзе Віссаріон, а також жителі села, колишній голова колгоспу «Нове життя» Чувичкін Олександр Лаврентійович, лісник малої плавні Чувичкін Олександр Тимофійович, втікач з німецького полону Білоус Іван Петрович, Лапонов Іван Денисович, Чумак Катерина Андріївна, Балакін Микола Панасович та інші.

На перших порах накопичували зброю (знаходили в плавні гвинтівки), в колишньому МТС допомогли виготовити холодну зброю. Група мала зв’язок із партизанською частиною, що знаходилася за Дніпром. Туди був направлений Топчьян Олександр, щоб знайти партизан. В цьому йому допоміг зв’язковий Балабуха Олексій Юхимович. Партизани готували велику бойову операцію, здійснення якої було заплановано на 8 травня 1942 року. Допомогти їм в цьому мали наші підпільники. Але втілити в життя ці плани партизанам не вдалося. При виході групи на завдання, вона була оточена поліцією. Всі учасники були заарештовані. Вони зазнали жорстоких катувань. Через кілька днів арештованих підпільників відправили в гестапо в Томаківку. А потім 18 чоловік були вивезені до Дніпропетровська, де перебували у в’язниці до 8 липня 1942 року. Сестра Балакіна Миколи носила арештантам передачі, а одного дня їй повідомили, що їх вивезли і стратили. Так підпільна організація Вищетарасівки і не встигла зареєструватися.

Наприкінці 1943 року наших односельців спіткала ще одна трагедія. Жандарми виганяли людей із села. Багато селян знайшли притулок в степу, в ярах, в скиртах соломи, рили землянки. За продуктами пробиралися в село. Це було небезпечно, бо жандарми стріляли у всіх, кого помічали. Ті ж хто не міг втекти через хворобу чи слабкість були розстріляні. Розстрілювали цілими сім’ями. Так були розстріляні сім’я Воловичів (подружжя та їх новонароджене немовля), сім’я Гудошника Павла Онисимовича, Тимошенка Степана (3 чоловіка), Єгорових, Балабуха Марія, Йорж Феодосія, Лимар Надія та ін.. За неточними даними розстріляно до 50 чоловік.

4 лютого 1944 року частини Радянської армії в складі 333 стрілецької дивізії ІІІ Українського фронту звільнили село від ворога. Імена загиблих визволителів (25 чоловік) висічені на плитах меморіального комплексу.

Повернувшись із землянок в рідне село люди застали руїни рідних домівок, пограбовані схованки. На все село уціліли кілька десятків хат.

Хоча лінія фронту не проходила через наше село, та горе і сльози не оминули жодної родини. Понад 300 похоронок прийшли до Вищетарасівки. А всього з нашого села на фронт пішло понад 600 чоловік.

Серед наших земляків – 2 Героя Радянського Союзу: полковник Артеменко Юрій Ілліч та сержант Кравченко Василь Іванович; Герой Чехословаччини Козлов Яків Олексійович, командир партизанського загону «Факел», що діяв на території Чехословаччини; учасник Параду Перемоги в Москві – командир далекобійної гармати Кулик Антон Якимович.

Артеменко Юрій Ілліч – полковник артилерії. Звання Героя Радянського Союзу одержав за форсування річки Дніпро в районі Чорнобиля, Київської області. Це було в 1943 році. Мав нагороди: орден Леніна, два ордени Червоної Зірки, орден Червоного Прапора, орден Богдана Хмельницького, а також нагороджений багатьма медалями. Помер у 1948 році.

        

Кравченко Василь Іванович – син колгоспника, в армію взятий в 1944 році. В боях брав участь з вересня 1944 року. Знаходився в частинах ІІ Українського фронту. Звання Героя Радянського Союзу одержав за форсування річки Дунай в Угорщині. Кулеметом «Дегтерьова» знищив до 120 гітлерівці

Козлов Яків Олексійович – старший лейтенант військ КДБ. Був командиром загону десантників «Факел», що діяв на території Чехословацької республіки поблизу міста Добржиш. Тут його називали полковник Богун. Завдяки інформації переданої Козловим до штабу маршала Конєва місто Добржиш було врятоване від повного знищення, запланованого фашистами. У 1947 році Козлов Яків Олексійович трагічно загинув в Західній Україні. До 1960 року чеські друзі не знали справжнього імені полковника Богуна.

                    

На честь загиблих в роки війни односельчан у селі встановлено обеліск Слави.

Не можна бути патріотом своєї країни, не знаючи історії своєї малої батьківщини, не знаючи історії своєї сім’ї, свого родоводу. Чи не тому свобода і незалежність нашої багатостраждальної України має такий гіркий присмак, що діти її зростали, не знаючи власної історії, не відчуваючи гордості за те, що вони українці? Але давно відома істина: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. І як часто життя підтверджує ці слова. Ми не маємо права забувати свою історію.

Спогади очевидців

Стародубцев

Володимир Васильович

1936 року народження

18 серпня 1941 року село було піддане бомбардуванню. Це наші літаки скинули бомбу. Їм треба було підірвати заготзерно, щоб німці не відправили до Німеччини зерно.  А 19 серпня в післяобідню пору німецькі частини вже увійшли в село. Коли фашисти окупували село, вони почали відбирати у населення перш за все продукти харчування: сало, м’ясо, зерно, мед.

У нашій хаті німці розмістили військовополонених, які доглядали за німецькими кіньми. Наша хата стояла неподалік річки Нажори. І один військовополонений привів двох хлопців (розвідників). І поселилися ці хлопці у нас на клуні. І у них була зброя. А взяв і підпалив цю клуню. І от боєприпаси почали зриватися. Що ж робити цим розвідникам? Вони знайшли якусь безтарку і давай втікати. Доїхали до кладовища, а там їх наздогнали поліцаї і обстріляли, і прямо там, на кладовищі розвідники і загинули.

Одного разу до військовополоненого причепився поліцай. І от вони зчепилися битися. Тоді цей полонений різонув поліцая чимось. Німці забрали військовополоненого і розстріляли в саду біля старого МТС. Прив’язали до клена і з гвинтівок стріляли в нього. Кулі пронизували військовополоненого і потрапляли в дерево. А навесні, коли відновився рух соку в клена, то з цих пробоїн капав червоний сік. А ми говорили, що то кров цього полоненого капає.

Наші сільські хлопці, щоб їх не розстріляли німці, ходили в жіночому одязі.

Ми дуже голодували. Ходили просити їжу в інші села, особливо до Новокиївки. Збирали кукурудзу в степу, бо її не встигли зібрати.

Пам’ятаю, як німці виганяли з Тарасівки. Гнали нас в сторону Марганця. Там нас ніби повинні були розстріляти чи що. Німці на конях спереду, ззаду, по бокам. А надворі багнюка. Люди йдуть, загрузають в цій багнюці, падають, німці їх примушують підніматися і йти далі, а тих, хто не в силах вже йти убивали на місці.

Коли повернулися вже в село, то мого батька забрали на фронт. Зразу його не забрали, бо він був комбайнером і повинен був їхати до Новосибірська збирати врожай. На Мировому завантажили їхні комбайни на платформи вантажного ешелона, Довезли десь до Донецька, а там вже війна. Залізний шлях розгромлений, розрушений. Тоді мій батько повернувся додому. Коли везли батька на фронт, довезли до Чіти і війна вже закінчилася.

Коли німці відступали, то в землянку, де ми були занесли десь чоловік вісім поранених червоноармійців. Один з них все просив води. Я взяв і приніс йому води. Так лікар, майор Радянської Армії, вдарив мене і накричав на мене, бо не можна було давати воду пораненому. А я ж цього не знав.

Від німців Вищетарасівка була визволена 4 лютого 1944 року. Мешканці села почали повертатися до своїх домівок. Окупанти підірвали більше половини будинків. Село було заміноване.

Білоусова

Ганна Петрівна

1923 року народження

Літнього дня 1941 року німці зайшли до села та почали встановлювати свої порядки. Солдати виганяли людей з будинків, забирали в населення їжу та худобу, ловили свиней, курей. Люди тікали до заломів, в сусідні села, а в кого не було можливості – ховалися на горищі.

У 1941 році лейтенант Білоус Іван Петрович з партизанами переслідував та знищував фашистів та їхніх прибічників. Німці не могли змиритися з тим, що у їхньому тилу знаходяться партизани і одного разу за доносом поліцая партизанський загін було ліквідовано. Бійців повезли до Дніпропетровська, там після допитів та катувань їх розстріляли, але своїми діями вони заподіяли багато лиха загарбникам і внесли свій вклад в наближення перемоги.

Повар

Антоніна Федорівна

1930 року народження

В часи війни люди втікали в ліси, там рили землянки. В них жили сім’ями. Так і ховалися від німців, бо німці жорстоко відносилися до населення. По продукти ходили в найближчі села.

Від такого життя в ті дні люди часто хворіли на тиф. Багато повмирало. А ті, хто залишився з нетерпінням чекали перемоги.

Коли німці відійшли, жителі сіл почали вертатися до своїх домівок. Треба було відновлювати господарство. А як?.. Чоловіків забрали на війну, залишилися тільки жінки з дітьми та старики. Тому дуже важко працювали всі ті, хто залишився, коней заміняли коровами, щоб ними ж орати землю.

Пісні Великої Вітчизняної війни

Пісні Великої Вітчизняної війни займають особливе місце в музичній творчості. Написані в роки важких випробувань, різні за своїми манерами, вони наповнювали наше життя, закликали народ до боротьби в ім’я перемоги. І сьогодні пісні воєнних років постають перед слухачем як пам’ятники історії,  овіяні романтикою героїзму всього народу. Вони не втрачають естетичного впливу, проймають серця величчю подвигу.

Створені в роки війни твори є зразком творчості, яка наповнена вогненним диханням епохи.

Так пісня про солдата-переможця, що повернувся в своє рідне село, написана М. Ісаковським і М. Блантером в трагічному ключі. Солдат, що пройшов пів-Європи із пісні «Враги сожгли родную хату» знаходить на місці своєї рідної домівки попелище і могилу коханої на цвинтарі. Потрясіння воїна-переможця не має меж.

Справжньою вершиною пісенної лірики можна назвати «Вечер на рейде» В.Соловйова-Сєдого на слова А.Чуркіна і «Дороги» А.Новікова на слова Л.Ошаніна.

Навесні 1942 року на фронті, після наполегливого прохання бійців зіграти щось «для душі», В.Соловйов-Сєдой вирішив спробувати цю мрійливо-сумну пісню. «Я заспівав, - згадує композитор, - «Прощай любимый город…» Бійці в землянці, їх було чоловік тридцять-сорок, з другого куплета почали мені підспівувати. І я відчув, що пісня сподобалась, що вона дійшла до сердець…» Сьогодні її виконують в усіх куточках світу.

Багато фронтових пісень були народжені самим життям. Одного разу поет Олексій Сурков, виходячи з ворожого кільця, попав на мінне поле. Було дійсно «до смерти четыре шага», навіть менше… Після всіх випробувань він написав дружині листа і склав їй напам’ять вірші,стали любимою народом піснею «В землянке».

Самий різноманітний світ пісень фронтового побуту: «В землянке», «В лесу прифронтовом», «Темная ночь», незгасимий «Огонек»…

Цікава доля пісні «Дороги», яка ніби підсумовує події воєнних років. Композитор А.Новіков і поет Л.Ошанін створили напрочуд теплу і сердечну пісню-роздум, спогади про пройдені шляхи-дороги, про тих, хто залишився на полі бою. Мільйони фронтовиків і трударі тилу прийняли її як свою.

Минули роки і десятиліття… Але і зараз і ветерани, і молодь з глибоким хвилюванням звертаються до пісень, які допомагали громити ворога, пісень, які започаткували пафос і велич вогненних років Великої Вітчизняної війни.

         

Вірші про війну

Спинилось літо

                   Ще сонце з вранішніх перин не встало,

                   Село оповивали мирні сни,

                   Коли земля від взривів задрижала…

Прокинулася Ніна: «Мамо, грім!»

Ні! То не грім, моя дитино,

Розпочалася, донечко війна.

- Невже всьому кінець, і ми загинем?

«Сховай мене, сховай… - блага дитя,

              Сховай мене, бо я ще хочу жити,

              Босоніж бігати, купатися в росі,

              Смугастій бджілці і метелику радіти,

              Із квітів запашних вінок плести».

              Закалатало серце материнське:

              - Не бійся, люба, розкотів війни,

              Очі заплющ, до мене пригорнися,

              Ще сонце досипає, й ти поспи.

              Земля горіла, полум’я дрижало…

              Ніде не можна схованку знайти.

              Заснула Ніна. Спочиває мама…

              Спинилось літо і літа людські.

                                                   Тетяна Купрій-Кримчук, 2005 р.,

                                                    с. Виводово

Дим війни

              Давно, давно відплакали вдовиці

              І дим війни розтав у зморшках ран,

              А мати жде і біль пече зіниці

Димить туман, димить туман.

Дістала знов зі скрині вишиванки,

Що так любив носити син Іван.

Зникає день в манливому серпанку

Димить туман, димить туман.

На ній цвіте незламана калина,

Блакить озер і колосистий лан

І мати знов хова сорочку сина

Димить туман, димить туман.